Японський архіпелаг знаходиться на сході зони лаврових лісів і чай, як складова рослина цієї зони, міг зростати на його території, однак жодних ознак поширення чаю в Японії природним шляхом в минулому не зафіксовано. Знання ж про техніку вирощування, обробки і приготування чаю потрапили до архіпелагу лише у 9 столітті з Китаю, на початку періоду Хей'ан. Припускають, що культура чаювання з'явилася у Японії після 804року, коли буддистські ченці Кукай і Сайтьо повернулися зі стажування у китайській імперії Тан на батьківщину. Поштовхом до розвитку цієї культури стала діяльність монаха Ейтю^[1], який після 30-річного перебування у Китаї поширював серед аристократів і духовенства двору Імператора Саґи заморський звичай розпиття чаю. Наприкінці 9 століття мода на чаювання зникла, проте у буддистських монастирях столиці залишилась практика поїти ченців чаєм під час всенічних молебнів і служінь в якості антиснодійного. З цією метою чай вирощували на маленьких чайних садах цих монастирів, а також садах Імператорського палацу.

Тогочасний чай у Китаї і Японії називали «кубиковим»^[2]. Під час приготування напою, чайний кубик розкрошували і заварювали у окропі. Проте у 2-й половині 10 століття китайці перейшли від «кубикового» до «порошкового» чаю^[3]. Про цей вид чаю згадував своєму щоденнику японський монах Дзьодзін, який у 1072 році стажувався у китайській імперії Сун. Монах вживав чайний напій як ліки, але повідомляв, що китайці п'ють його як воду і, зазвичай, подають гостям^[4]. Популяризацію нового «порошкового» чаю в Японії здійснив дзенівський чернець Ейсай, який у 1168 і 1191роках перебував на навчанні у Китаї. У трактаті «Записи про лікування чаюванням», який було піднесено сьоґунуМінамото но Санетомо, він так само наголошував на лікувальних властивостях чайного напою^[5].

Культура вирощування чаю в Японії також пов'язана із діяльністю Ейсая. Перший доброякісний японський чай було отримано із привезених ним китайських зерен, які він передав ченцю Мьое, настоятелю столичного монастиряКодзандзі у місцевості Тоґаноо^[6]. Цей чай отримав назву тоґанооського, або «справжнього»^[7] і протиставлявся «несправжньому»^[8], який вирощували у інших районах країни. У 13 столітті, у період Камакура, вирощування чаю прижилося у сільській місцевості, так що у 14 столітті влада впровадила особливий податок на селян — «чайовий». Поширення чайної культури сприяло появі чайних турнірів^[9], на яких учасники дегустували чаї різних виробників та змагалися у визначенні «справжнього» і «несправжнього» чаю. Ці азартні турніри були популярними у середовищі заможних верств населення: аристократії, частини самурайства та купців.

Етикет чайної церемонії закладався працями таких ченців як Іккю Содзюн (1394–1481), — наставник храмуДайтокудзі у Кіото. Один з його учнів Мурата Дзюко (1422–1502) заклав основи чайної традіції завдяки сьоґуновіПсімацу з роду Асікаґа (1435–1490).

Патріархом сучасної чайної церемонії, яка відома широко в Японії і за кордоном став сакайський купець Сен но Рікю(1522–1591).